Скачать через торрент музыку [UKR] бесплатно без регистрации torrent

Історія команди, яку згодом наречуть „українськими Rolling Stones”, йде корінням у далекий вже 1988 рік, коли в надрах тільки-но організованого львівського рок-клубу після низки поділів, брунькувань, об’єднань та поглинань утворилася група однодумців, що обезсмертила ім’я шпигуна Гадюкіна (глибоко негативний персонаж повісті класика радянського дитліту Віктора Драгунського – прим. авт.), та створила той оковитий коктейль із панку, блюзу, реггі, фольку та рок-н-ролу, кріплений тотальним стьобом та приправлений галичанським колоритом і наркоманським сленгом, який тепер називають фірмовим стилем Братів Гадюкіних.

До першого складу групи увійшли Сергій „Кузя” Кузьмінський (спів, клавішні), Олександр „Шуля” Ємець (саксофон), Андрій Партика (гітара), Михайло Лундін (барабани) та Олександр Гамбург (бас). А перший свій концерт Брати відіграли в БК на Новому Львові, назви якого вже ніхто не пам’ятає.
Перший час центровим в команді був Шуля, що складав припанковані російськомовні рок-н-роли. В репертуарі малася лише пара речей на битій суржиком та лемківським діалектом мові авторства Кузьмінського, але саме вони викликали фурор на московському фестивалі „СыРок-88”. Після повернення з Білокам’яної натхненний Кузя впевнено бере штурвал до своїх рук, і менш ніж за місяць Гадюкіни готують повністю україномовну програму „Наша відповідь Кобзону”, яка і стала основою дебютної платівки „Всьо чотко!”.
За фінансової підтримки майбутнього директора групи Олени Мархасьової, перший магнітоальбом хлопці записали навесні 1989 року під керівництвом Володимира Бебешка в обладнаній під студію, облицьованій кахелем прохідній кімнаті БК Залізничників. Щоправда, грошей, аби повністю розрахуватися за запис не вистачило, і Кузі прийшлося „подарувати” кілька пісень дружині звукорежисера Віці Врадій, з якими та, як Сестричка Віка, незабаром перемогла в рок-номінаціі на першому фестивалі „Червона Рута” в Чернівцях.

Брати також взяли участь у фесті, але вже в оновленому складі: Шулю змінив клавішник Ігор Мельничук, що раніше грав в командах Рокіровка, КооП і ДВР. Виступивши волею жереба у самісінький прайм-тайм – на заході сонця перед повним стадіоном, БГ зайняли в конкурсі друге місце і, як-то кажуть, прокинулися знаменитими.
Проте, лауреатство і увага преси не додали групі концертів – вахтери з відділу культури свої „нє пущать!” мотивували тим, що Гадюкіни начебто паплюжать мову. Доброю феєю для Гадів стала, як не дивно, зірка офіціозу Алла Пугачова. До рук Примадонни, що гастролювала того часу у Львові, якимось чином потрапила касета „Всьо чотко!”, і вражена почутим співачка запросила Братів взяти участь в її „Різдвяних зустрічах”. З телеверсії виступ львів’ян вирізали, але сам факт присутності у „почеті” автоматично зробив їх „особами наближеними” і розпахнув двері концертних залів Львова, України та всього СРСР.
Тоді ж почалися перші „відрядження за кордон”: фестиваль „Червона Рута” вивіз своїх лауреатів до Канади, де БГ дали чотири концерти в Торонто.

В 1991 році з гурту йде Олександр Гамбург і бас-гітаристом стає Игор Мельничук, який протегує на своє місце за клавішами випускника консерваторії Павла Крахмальова, що давно нерівно дихав до рок-н-ролу взагалі та творчості Гадів закрема (Павло Крахмальов: „Першу касету БГ я купив за 25 рублів!”). Крім цього Гадюкіни вводять до складу другого гітариста на ім’я Ерік Хрептик (майже Клептон! – прим.авт.) та духову секцію у складі Степана Коваля, Богдана вата щука та Олега Качечки, й таким собі біг-бендом записують на студії „Аудіо-Україна” альбом „Ми – хлопці з Бандерштадту”, який виходить вже на вінілі.
Тим часом бренд Брати Гадюкіни розширюється до творчого об’єднання, яке починає займатися підтримкою молодих і талановитих земляків – „Плач Єремії”, „Мертвий півень”, „Клуб шанувальників чаю”, та проведенням різних рок-акцій.
1992-го разом з іншими переможцями фестивалю „Червона Рута” БГ вирушають в тур по Польші, Німеччині, Бельгії та Франції, фігуруючи на афішах як Mainstream Snake Brothers (Павло Крахмальов: „Ми назвали його „Голой жопой по Европе”, нам затримували гонорари й добові – боялися, що втечемо і залишимося”). Один з концертів, в престижному брюссельському залі Le Botanique, з подачі радника міністра міжнародних зв’язків Франкомовного Товариства Бельгії Зенона Коваля записується з пульта, щоб майже 15 років по тому бути оприлюдненим у вигляді платівки Live a Bruxelles. Після цих гастролей деякі учасники групи вирішили „підремонтуватися”… і гурт майже на півтора роки припиняє будь-яку діяльність.

На початку 1994 року Гадюкіни знову збираються до купи, щоб записати кілька пісень, щоправда, без свого вокаліста, який в той час проходив курс лікування в Бельгії. Сергій Кузьмінський приєднується до одногрупників влітку, і до кінця року, знову розширивши склад (тепер за рахунок бек-вокалісток Юлії Донченко ті Лілії Павлик), в студії Романа Люзана „Галмлин” команда закінчує запис альбому „Було не любити”, який за шість місяців випускає на компакт-диску компанія „Caravan CD”.
(Ігор Мельничук: „Цікава історія з обкладинкою. Дівчина, яка на ній зображена, приїхала до Львова, щоб стати моделлю. Наші знайомі художники її три дні поїли, щоб вона погодилася позувати топлес. Коли принесли слайди, ми всі були в шоці, тому що без будь-якого фотошопу вийшов такий колорит – ій лише стрічки домалювали. Потім її батьки подали на нас до суду”).
На той час Андрій Партика та Юлія Донченко залишають гурт, щоб створити дует „Гавайські гітари”, а family, що залишилася, рекрутувавши гітариста групи „Рудольф Дизеля” Геннадія Вербяного, приїздить до Києва, щоб на студії „Комора” ударними темпами паралельно записати нову платівку „Бай, бай, мила” і переписати для випуску на CD „Всьо чотко!”. Нажаль, обох релізів довелося чекати довго: „Бай, бай…” під назвою „Щасливої дороги” побачив світ лише в 1999-му, а блискучий кругляш „Всьо чотко!” і того пізніше – у 2004-му.

В той же період у Братів Гадюкіних починаються проблеми з концертами. Організатори просто не в змозі забезпечити повноцінні матеріальні, технічні та побутові умови для виступу групи з 9 осіб, яка принципово не грає під фонограму. Після шоу в тернопільському Палаці „Березілля” Гади за спільною згодою припиняють концертувати, а з початку 1996 року взагалі згортають спільну діяльність.
Ще у 2005 році історія однієї з головних формацій української рок-музики на цьому й закінчувалася. Далі міг йти невеликий постскриптум, де б повідомлялося про успішну київсько-московську кар’єру Сергія Кузьмінського, спочатку в якості псай-грансового діджея Pubert’а, а потім мережевого електронного музиканта Qzzaargh, про супер-затребувану київську студії Ігоря Мельничука та Павла Крахмальова „Гадюкіни Records”, де „брати” створюють музику для кіно і телебачення, про сурові львівські будні Михайла Лундіна й Геннадія Вербяного, і про вихід в 2000 році на „Росток Records”, до купи до інших пост- і перевиданням, live-платівки „На!Живо”, зліпленої з фрагментів трьох різних концертів БГ 94-95 років у Львові, Москві та Севастополі.

Все змінилося на початку 2006-го, коли з подачі давнього приятеля Гадюкіних Овдія Пиналова, легенди все ж рішилися на реюніон. (Павло Крахмальов: „Я відчував, що це треба зробити. Не задля фінансової вигоди, а просто так. Треба і все! Перемови йшли довго і важко, але кінець кінців ми згадали наші пацанячі стосунки, завдяки яким ми стільки років були разом, і вдарили по руках. Без будь-яких контрактів, на взаємній довірі. Так механізм той і запустився”).
За рахунок залучення духової секції та гітариста відомого київського блюз-рок-колектива „Джанкой Бразерз” та запрошення на підспів Олени Романовської й перевіреної бойової подруги Лілії Павлик був відтворений максимально повний Гадюкінський склад, і провівши близько двадцяти репетицій, 20 січня Брати дали фантастичне за енергетикою й позитивом шоу, яке без перебільшення назвали „Концертом року” і „Камбеком століття”. А дванадцять тисяч глядачів, які, не зважаючи на 28-градусний мороз, забили вщерть київський Палац спорту, - красномовний показник того, як на це повернення чекали.
Описувати те, що відбувалося в залі того вечора, - справа пуста. Словами все одно ту атмосферу і стан душі не передати, а згадати їх (тим, хто був) чи спробувати уявити (тим, кому не пощастило) можна подивившись DVD „Вродило”.
В фіналі історичного концерту вражений прийомом Кузя щиро подякував екстазованій публіці і з властивим гумором попрощався від імені Братів Гадюкіних ще на десять років. Але, здається, леді та джентльмени, то був жарт…